«Я зрозумів, що вмирати – легко» – каже С.
С. пояснює, як просто втратити свідомість від того, що багато крові витекло з пробитого уламками тіла. Я по дорозі в Курахове двічі ловив блідого, каже він. «Ловити блідого», це і є втрачати свідомість.
The post «Я зрозумів, що вмирати – легко» – каже С. first appeared on Новини України - #Букви.
«Я зрозумів, що вмирати – легко» – каже С., жестикулюючи здоровою рукою, в котру встромлена крапельниця. Через жести розчин не йде. Приходить медсестра, ловить його руку, заспокоює. Краплі починають крапати.
Це його друге поранення за цю велику війну. Цього разу це надовго, нога і рука у залізних лещатах, прогноз операцій, котрі залишилися – ще мінімум три.
Коли С. поранило у Вугледарі, у лікарню в Курахове везла не евакуація бригади, а побратими на власній тачці. Розклали переднє сидіння, так і везли, головою вперед. І коли вже привезли, то навіть тоді ще машина медиків з Курахового не виїжджала. От така «золота година», хто в курсі.
З Курахового С. відіслали у лікарню у Дніпро. Там він не був нікому потрібен, аж поки не подзвонив відповідній людині з владними повноваження, родичу. Тоді медперсонал звернув на нього увагу.
Поруч у приймальному відділенні було багато поранених з передової, таких же нікому не потрібних, як і він. Хто босий, хто напівголий. Ніхто їм не пропонував ні одягу, ні взуття.
Коли пляшка з фізрозчином, котрий капали С., впала на підлогу і тріснула, то санітарка тихцем поклала її назад – і викинула у сміття тільки після зауваження.
У Дніпрі С. зробили блокаду нервів на руці і нозі, і посадили на спеціальний потяг на Київ. Зі щільно прикритими шторами – поїзд поранених. Там цілі вагони – одні лише лікарняні ліжка, персонал – зі знеболювальним.
Тих, хто може ходити, в Києві з поїзда розвозить по медзакаладах автобус, схожий на шкільний. А може, то і справді шкільний автобус. Решта їде «швидкими».
Цей потік поранених, котрий у мільйонному місті одразу розчиняється до невидимості. 99% населення не було всередині стабпунктів, всередині реанімобілів чи поїздів з щільно закритими шторами.
Я, як відвідувач, сиджу коло С. на сусідньому лікарняному ліжу, і ще раз намагаюся запам’ятати цей шлях, котрий проробив він – ті ділянки, де були знеболювальні, і ті, де їх не було.
«Хотіли відрізати руку, але я не дав» – каже С.
Я згадую, як ще у 14-му я і усі друзі звикли просити у Бога – щоб якщо прилетіло, то вже зразу, щоб без цих каліцтв.
***
З днем захисника Вітчизни усіх причетних!
Джерело: Facebook Ігор Луценко